Всього довелося пережити тиничанам у буремні роки революції, голодомору 1932-1933 років. Але неможливо ні з чим порівняти те, що відбувалося у період фашистської окупації в роки Великої Вітчизняної війни.
З 9 вересня 1941 по 9 вересня 1943 років Тиниця була окупована німецькими військами. Так як с.Тиниця розташована у семи кілометрах від Бахмача, то село постійно піддавалось бомбардуванню ворожої авіації. Були зруйновані будинки місцевих жителів, спалено школу. Під час нальоту німецьких літаків тиничани переховувалися в окопах та погребах. На окупованих територіях гітлерівці знущалися над мирним населенням та військовополоненими. Вони масово розстрілювали жителів міст і сіл, спалювали їх, не жаліючи ні старих, ні малих, піддавали нелюдським тортурам партизан і підпільників, тисячами вивозили працездатних громадян на каторжні роботи до Німеччини.
З болем у душі та сльозами на очах згадують тиничани 23 лютого 1943 року. Того страшного дня за наказом обер-лейтенанта Гортмана каральний загін СС спалив живцем у сільській клуні 136 мирних жителів. Серед загиблих були вчителі, агрономи, ветпрацівники, бригадири місцевого колгоспу і діти.
Спогади очевидців тих подій записані у книзі "Там, де стрічаються Борзенка і Ромен". Їх переказали учні школи і сільський голова Наталія Риженко.
Галина Лаврентіївна Струць: "Людей забирали на вулицю Глинську. Бабу Ганну забрали босою, в одній сорочці: її сини були на фронті. Поліцаї винесли 70-річну землячку і кинули на воза".
"Лютневого морозного ранку Іващенко Микита і Костюк Микола звозили людей на санях до клуні. Матері гірко плакали і голубили своїх дітей перед страшною смертю. Стояла зовсім молода матір і пестила свого синочка. Поліцай вихопив з її рук дитину і кинув у полум'я. Несамовито закричала ненька і побігла за дитям. 14-річний Потупко вирішив урятуватись, адже так хотілось жити цьому ні в чому не винному хлопчині, але ворожа куля його наздогнала", - такі спогади свідків тих подій.
Н.П.Кучер: "Я жила тоді на сусідній вулиці, але й туди доносився гамір та гавкіт собак. Було зрозуміло, що трапилось щось страшне, щось горить. Коли виглянула з вікна, помітила на вулиці Глинській (нині вулиця ім. Ватутіна) страшенну пожежу, полум'я здіймалось на декілька метрів. Ми думали, може, в когось ненароком загорілася клуня, але потім почули жахливу звістку... Старостою села був Іван Глинський, якого спалили німці 23 лютого разом із дочкою Катериною, секретарем сільської ради, невісткою та дівером".
Любов Степанівна Кучер народилася у 1931 році. Вона згадує, що саме у батьківській клуні на очах її родини відбувались ті нелюдські катування. Людей звозили до клуні, а звідти лунали постріли. Потім нелюди підпалили будівлю. Сильний вітер доносив звуки на сусідню вулицю. І ті, хто там проживав, не могли стерпіти того крику,який доносився з місця спалення.
Марія Сергіївна Гриценко народилася у 1926 році. Її батько працював до війни головою колгоспу. У неділю Марія Сергіївна була на весіллі в Халимоновому, а в понеділок, не дочекавшись батька, який обіцяв приїхати за нею саньми, вирушила в село пішки. А вранці у вівторок була на роботі в м.Бахмачі і під обідню перерву побачила, що в Тиниці щось горить. По дорозі додому вже ввечері Марію зустріли жінки і сповістили, що спалили батька і матір. Білий світ поплив перед очима жінки. Її привели до тями і попередили, щоб не поверталася до села. Марія Гриценко декілька днів проживала у хрещеної матері. Через вісім днів вона побувала на місці спалення. У снігу залишилось багато металевих хрестиків, гребінців, ґудзиків тощо.
Живі свідки тих подій і нині не можуть без сліз і болю згадувати те страхіття.
23 лютого, вшановуючи пам'ять закатованих та спалених тиничан у роки Великої Вітчизняної війни, до пам'ятного знаку спаленим поклали живі квіти, вінки та вшанували загиблих хвилиною мовчання заступник голови районної ради В.М.Сорока, заступник голови райдержадміністрації В.В.Мельник, сільський голова Н.П.Риженко, учні Тиницької ЗОШ І-ІІІ ст., представники районної організації Партії регіонів, громадськість.
Поминальну панахиду по убієнних відслужив протоієрей Миколай. На завершення учениця місцевої школи Наталія Гриценко зворушливо продекламувала вірш про спалених земляків.
Ми не повинні, не маємо права забувати те, що відбулося сім десятиліть тому, якою ціною завойоване мирне сьогодення.
