Село Тиниця лежить на південному сході Чернігівської області на межі з Сумською. За 12 кілометрів від села Тиниці розташована залізнична станція Бахмач і районний центр Бахмацького району. Через село проходить болото, яке простягається далі в село Малий Самбір Конотопського району і в протилежну сторону в напрямі Борзни. Це свідчить про те, що східна частина болота колись була притокою річки Ромен, а західна-Борзни. Верхів'я цих приток близько підходили одна до одної – стиналися, і це стало нібито умовною назвою села Тиниця.
Другим доводом назви села є таке: в районі стинання приток річок Ромен і Борзни була вимощена єдина переправа з тинів, через яку можна було переїхати. Тут же була побудована зупинка для кочуючих чумаків, яка називалася тином, що і стало згодом назвою села Тиниця.
Виникнення села Тиниця відноситься до кінця ХVІІ ст. Перша згадка про нього датується 1659 роком. В письмових джерелах Виговського значиться, як " значітельноє поселеніє" До 1695 року було ранговим селом гетьманів. І.Мазепа віддав його шляхтичу Ребриківському, а після смерті останнього - генеральному писарю Василю Кочубею. Поміщик Кочубей був членом Державної Думи.
Переважна більшість селян були кріпаками поміщика Галагана. Унаслідок відміни кріпосного права 1861 року, селяни звільняються від кріпосницької залежності за правом викупу. У цей час поміщик Павло Галаган передав своє помістя поміщиці Марії Кочубей.. У 1841 році в селі була побудована Покровська церква на кошти Єлени Василівни Майорової, уродженої Кочубеєвої.
Будівлі поміщицького маєтку розміщалися в наймальовничішому куточку села, де на початку 40-х років ХІХ століття створено унікальний ландшафтний комплекс ''Кочубеївський парк ''. Його заснував поміщик Григорій Павлович Галаган, який був членом географічного товариства України, що вело роботу по збереженню природних багатств, особливо лісів.
Цікава архітектурна структура парку: чотири мальовничі алеї - ялинова, кленова, каштанова, липова - розходяться як радіальні промені в різні боки від центру . Парк має багатий видовий склад насаджень. Серед багатовікових дубів, лип, кленів, ясенів і каштанів тут збереглися і унікальні для нашої зони дерева: дві кедрові сосни, столітній горіх і, мабуть, ще древніша верба. Прикрасою парку є стотрид-цятилітні дуби, модрина європейська, кедрові сосни. В одному екземплярі пред-ставлений горіх чорний . Ще в парку ростуть ясени, біла береза, сріблясті ялини, ліщина та інші дерева.
Із споруд у парку залишилося три будівлі: Будинок Кочубея, скарбниця та будинок для господ, які визнані архітектурними пам'ятками.
До 1817 року ця садиба належала поміщикам Галаганам, а як помер 17-річний Павло, то його батько Григорій Павлович Галаган заснував у Києві Колегію, подарувавши туди маєтки, що мусили давати біля 12 тис. крб прибутку. У 1871 році Тиницька садиба разом з парком перейшла від Галаганів у володіння нащадків Кочубеїв, що перебували з ними в родинних стосунках.
В останній час , перед революцією, в Тиницькому маєтку жила графиня Кочубей Марія Іванівна з двома синами: Леонтій був депутатом Державної Думи, закінчив університет, а Михайло - предводителем дворянства в Борзні . Перед революцією всі виїхали в Київ, де стара графиня померла, а сини виїхали за кордон
У цих приміщеннях з 1921 року розмістилася Тиницька сільськогосподарська школа. ЇЇ організатором, за дорученням Конотопського політвідділу народної освіти, став відомий український економіст, культурно-освітній діяч Тихон Іванович Осадчий. Він став першим директором. За вісімдесят з лишнім років свого існування школа підготувала сотні спеціалістів: пасічників, агрономів-овочівників, рільників, бухгалтерів.
На сьогоднішній час в селі є загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, в якій навчається 144 учні, відділення зв'язку, лікарська амбулаторія, Будинок культури на 350 місць, 2 бібліотеки, шість магазинів, кафе-бар.
